Слово про НЕЇ…

Слово про НЕЇ…

Минуло майже три роки відтоді, як написалися ці слова. Тоді вони були як ліки, котрі призначаєш собі сама, без рецепта, аби втамувати біль, притлумити свідомість і водночас викричатися – знову ж таки на самоті. Тоді не стало голосу, мовленого словами до людей, – його пробили кулі.

Сьогодні голос – уже не мій, а спільної пам’яті – не дає мовчати, а слова, пробиті кулями в новорічну ніч, уже ідуть до людей…

10 січня 2023 року прощалися з Оксаною Сокол – випускницею нашого закладу 2006 року й медиком-рятувальником 252 батальйону 112 бригади морських піхотинців: 31 грудня 2022 року російські окупанти обірвали її молоде життя…

Церемонія прощання з цією мужньою дівчиною-воїном відбувалася в Євангельській церкві «Благодать». Під час прощальної панахиди пастор Андрій Мартинов мовив, що всі українці мають прийти до Бога і впустити Його у своє серце, як це зробила наша Оксана. Мабуть, не завважив, що українці ще спервовіку на цьому боговірному шляху, адже для кожного з нас Бог – це Україна і Україна – це Бог. Бо в Ній – усе найрідніше й найдорожче: сім’я, батьки, домівка, місто чи село, школа, друзі, кохані…Цьому Богові – Батьківщині – офіруємо без жалю всі скарби свої: душу, дух, тіло. Як це зробила наша Оксана…

З дитинства енергійна, цілеспрямована, наполеглива й воднораз щиросердна, людяна, турботлива, Оксанка впродовж 10 місяців безстрашно пройшла шлях від волонтера у сплюндрованих ворогом Бородянці, Гостомелі, Мощуні… до медика-рятувальника героїчних загонів морської піхоти.

Мала якесь вроджене чуття бути там, де конче потребують допомоги, щоб захистити, врятувати, обійняти… Особливо прагла бути потрібною найслабшим – стареньким, дітям і котикам із песиками… Обігріти, нагодувати, полікувати – такі були на початку великої війни її вектори боротьби за життя. Упоравшись із цим завданням, Оксанка усвідомлено обрала своє вище призначення – стати на шлях боротьби зі смертю: рятувати воїнів у вогні священної битви за нашу Україну.

Рішучість, якась навіть затятість і одержимість Оксани в прагненні допомогти тим, хто своєю кров’ю і самим життям виборює свободу Батьківщини, стали переконливим доказом для професійної армії в тому, що звичайна дівчина, дизайнер за освітою, усе-таки спроможна опанувати складну науку бійця-рятувальника, щоб бути на нульовій позиції ведення бою й витягати з-під вогню поранених захисників, надавати їм медичну допомогу.

Кажуть, що «у війни не жіноче обличчя». Та коли Оксана 14 грудня 2022 року завітала до нашого шкільного волонтерського центру, побачили, що війна в Рідному Краї має обличчя українки – стомлене, бліде, з обвітреними й покусаними до крові губами. Але усміхнене, із сяйливими вогниками в очах – це ж Оксана! Ні слова про свої труднощі, ні краплинки нарікань на свою долю – усе про інших: про бійців на передовій, про дітей, які осиротіли під час війни, про літніх людей, що лишилися на самоті під окупантом, про котиків і собачок, які чекають на своїх господарів… А ще про авто, яке вдалося знайти замість колишньої машини, розбитої ворогом (напевно, це сталося зовсім нещодавно: садна на обличчі, похапцем замасковані тоналкою, – тому свідчення), – гордовито показала фото хвацького біленького позашляховика, укомплектованого корбою. Оксана, сама кермуючи, вивозила поранених, тому так вибагливо обирала машину-рятувальницю.

Слухаючи цю дівчинку, розуміла, що її, жіноча, війна особлива: вона має свої о́брази, свої барви й відтінки, свої назви нелюдської людської роботи, свої запахи. Обіймаючись із Оксаною, вдихала ці запахи – терпкі, як кров, солоні, як сльоза, гіркі, як біль. Так пахне війна – її, Оксанина, війна.

«Ой, не притуляйтесь до мене! Брудна я, з дороги, ще не милася…» –  і досі чую її голос. Дівчатко переймалося, щоб я, бува, не забруднилася землею, понівеченою вибухами, і порохом, що чорною пеленою затягнув наше небо. Ховаючи свої сльози в Оксаниному волоссі, що спадало русявими хвилями по її тендітних плечах, відчувала на губах і сплюндровану землю, і смертоносний порох.

Тепер знаю, яка війна на смак. На смак і запах.

А тоді, 14 грудня, під час нашої зустрічі з Оксаною в класі, де вона навчалася впродовж останніх семи років шкільного життя-буття, хотілося наділити її зовсім інакшими смаками й запахами. Зі своїми світлячками-шестикласниками зібрали для Оксанки кілька посилочок, а в них – вив’язані з яскравої вовни шкарпетки (зима ж!), домашні смаколики, лавандовий шампунь, мило з вербеною, трояндова гігієнічна помада, кокосовий крем для рук… Усе воно пахне домівкою – родиною, затишком, миром… Дивлячись, як обережно моя доросла дівчинка бере все це до рук, притуляє до обличчя – ніби вдихає інший світ, бачила, як загоряються блиском її сині очі, а на запалих щоках проступає рожевий рум’янець ніяковості. «Так багато… Уже давно не користувалася косметикою…» – якось знічено, гейби соромлячись цих атрибутів мирного життя, промовила Оксана, а потім твердо додала: – Так багато мені не треба. Передайте тому, кому це потрібніше». Тоді подумалося: переді мною не просто українська дівчина, а вже воїтелька, яка рішуче відкраяла від хлібини свого життя скибу минулого (вдалий бізнес, несподіване розлучення, приховану самотність), до якого повертатися не має наміру – нові смисли тепер наповнюють її єство, рвучке, безстрашне, сповнене нерозтраченої любові. Тепер вона всю себе без жалю і смутку готова віддавати тим, кому це потрібніше.

І віддала. У новорічну ніч уламок ворожого снаряду влучив у самісіньке серце Оксани, яка, мов на крилах, летіла на нульові позиції, аби наділити святковою радістю й сестринською турботою своїх хлопчиків у чорних беретах. Сорокаголовий змій «Град» хотів спопелити Оксанині безстрашні крила, але тільки встиг покрити чорним порохом – і вона чорнокрилою лебідкою злетіла в Небо. Тепер моя дівчинка – наш білий янгол із чорною ознакою, за якою її упізнаватимуть усі інші наші янголи з Небесного батальйону.

Її портрет – у класі, коло шкільної дошки. Без чорної стрічки в куточку світлини – вона для нас жива, назавжди. Оксана дивиться на моїх теперішніх учнів, а вони – на неї. Для них вона – не ікона святої, а живе втілення всевишньої Любові – до людей, до Вишневого, до України. Тепер мої учні знають, що найцінніше в житті і за що його можна віддати. У руках Оксани яскраво пломеніє окопна свічка. Вогонь той – невгасимий: то горить і не згорає любов молодої українки, що навчалася тут, у нашій школі, де зараз навчаються любити людей, Вишневе, Україну і вони, мої учні.

Її портрет – у класі, за моєю спиною вчителя. Завжди відчуваю її дихання – у ньому відлунює пришвидшене биття дівочого серця, яке шматувалося на кавалки, коли ворог підступно вдерся до Рідної Хати, й рвалося усіма пульсарами – венами й артеріями – на бойові позиції, щоб виривати із лабет смерті синів України: вони обов’язково мають повернутися до своїх матерів, дружин, дітей, коханих.

Повернутися обіцяла й Оксана. «Чекайте мене на Різдво. Прийду десь 6 січня. Будете в школі?» – сказала, коли прощалися біля її екстравагантної машини – на капоті авто, пофарбованого у військовий піксель, припасовано лабутен. «Хай усі бачать, що за кермом дівчинка!» – промовила гонористо, побачивши мій захопливий погляд.

А й справді! Хай усі бачать українок – молодюсіньких і золотозрілих, які без страху і тремтіння, озброївшись лише любов’ю до Рідного Краю, виходять, виїжджають, вилітають, випливають боротися проти людиноненависницької рашистської орди.

Моя дівчинко, ти, як і обіцяла, повернулася у своє місто… на щиті. Ми зустрічали тебе, ставши на коліна й схиливши своє чоло перед твоєю жертовною Любов’ю. Вона палахкотить безсмертним вогнем – високим і чистим, що здіймається до самого неба нашої незламної України.

Дивімось у Небо!

Лариса Литвин, учитель ВАЛ № 2